Спільне ембріональне походження шкіри та центральної нервової системи є достатньою підставою для передбачення взаємозв’язку цих систем.
Психосоматичні хвороби шкіри трапляються часто і становлять 14-18 % всіх дерматозів. У 21 % хворих психотерапевтичних стаціонарів виявляють шкірні симптоми.
За даними багатьох дослідників, частота емоційних чинників серед інших причин шкірної патології становить 25-50 %, а ефективне лікування майже 40 % дерматологічних хворих є неможливим, якщо ігнорувати роль емоційних чинників у розвитку дерматозів. Зважаючи на те, що стан шкіри завжди доступний для самоспостереження, психічні реакції хворих постійно стимулюються. У хворих на хронічні дерматози спостерігають часті неврози та невротичні синдроми, які проявляються дратівливістю, частою зміною настрою, плаксивістю, неприємними відчуттями в ділянці різних органів. Навіть незначне погіршення в дерматологічних хворих, особливо коли уражені відкриті ділянки, позначається на психіці, а це призводить до несприятливого перебігу дерматозів.
Які дерматологічні маркери порушень невротичного генезу?
Виділяють такі види дерматологічних артефактів.
Дерматоманії: трихотиломанія (висмикування волосся), оніхофагія (звичка гризти нігті), невротичні екскоріації.
Калічення: симуляція (ушкодження інтактної шкіри з метою якоїсь вигоди), агравація, патомімії.
Психопатії (самоушкодження шкіри у психічно хворих): прикладання до шкіри різних подразнювальних речовин та інші ушкодження.
Патомімії (штучні артефакти) – це штучні ушкодження шкіри, які належать до групи психосоматичних розладів. Деякі автори розглядають патомімії у широкому розумінні цього слова й включають сюди всю групу артефактів, самоушкоджень. У вузькому розумінні патомімії – це підгрупа самоушкоджень шкіри у психопатів, які вдаються до них задля самозадоволення та вперто заперечують сам факт завдання цих самоушкоджень. Ураження шкіри при патоміміях порівняно з невротичними екскоріаціями більш глибокі, незвичні, поліморфні й не вкладаються в клінічну картину якогось дерматозу. Такі саморуйнівні дії можуть спостерігати у рамках різних нозологічних форм: при генетично обумовлених синдромах з розумовою відсталістю, ендогенній депресії, пограничних станах, неврозах, істерії, шизофренії. Самоушкодження спричиняють при афективній напруженості, а інколи вони сприяють емоційній розрядці.
Описані артефіційні дерматози як прояв міфоманії, коли хворі намагаються створити штучну картину хвороби, звернути на себе та на ушкодження увагу лікарів, родичів, співробітників, викликати жалість до себе. Треба мати на увазі, що артефіційні дерматози можуть спричинятися хворими задля якоїсь вигоди та свідчать про агравацію чи симуляцію. Однак у цих випадках такі самоушкодження частіше виявляють при психічній неповноцінності.
Невротичні ескоріації спостерігають у вигляді невротичних «вугрів», найчастіше на обличчі у молодих жінок. Можливі невротичні екскоріації на грудях і розгинальних поверхнях кін-цівок, сідницях.
Артефіційний хейліт розвивається у психопатів при травмуванні губ руками, зубами, смоктальними рухами, постійним облизуванням. Такі хейліти характеризуються сухістю губ, лущенням, утворенням тріщин, кірочок. Перебіг цих хейлітів погіршується під впливом стресових ситуацій та поліпшується при лікуванні малими транквілізаторами. У випадках тривалого перебігу хейлітів слід виключати атопію (атопічний хейліт), контактну сенсибілізацію, зокрема до харчових алергенів, фотосенсибілізацію тощо.
Трихотиломанія (нестримне бажання висмикувати волосся) проявляється ділянками порідіння волосся або облисінням на волосистій частині голови, бровах, віях. Волосся частково висмикнене, обламане на різних рівнях. Шкіра у вогнищах не змінена. Частіше трапляється у дітей, але можуть хворіти та дорослі. Висмикування волосся здійснюється несвідомо, а в деяких випадках спеціально, але ретельно приховується від стороннього ока. Цей стан слід диференціювати з вогнищевим випаданням волосся, грибковими хворобами (трихофітія, мікроспорія), псевдопеладою.
У хворих з такими патологічними станами спостерігають невротичні симптоми: скарги на головний біль, поганий сон, зниження працездатності, дратівливість, швидку втому.
В ідеальних випадках діагноз патомімії правочинний, коли вдається викрити хворого, який ушкоджує себе, або досягти його зізнання. Головним у діагностичному процесі є клінічне спостереження, анамнез, спостереження за поведінкою хворого, диференційна діагностика з ідіопатичними хворобами шкіри. Правильний діагноз підтверджують і позитивними результатами лікування із застосуванням психотропних препаратів, гіпнозу, а також засобів, які заважають заподіянню травм (цинк-желатинові пов’язки, гоління голови, накладання лейкопластирних пов’язок тощо).
Треба також зазначити, що самоушкодження шкіри, які виникають на ґрунті органічного ураження мозку, мають надзвичайно тривалий перебіг і не піддаються лікуванню.
Синдром тактильного галюцинозу (Екбом-синдром, синдром неспокійних ніг) описав уперше шведський дерматолог Екбом 1938 року. Це – психічна патологія, яка, однак, рідко трапляється у практиці психіатрів, адже хворі, які не мають критичного ставлення до свого стану, звичайно звертаються до дерматологів. Хвороба характеризується значною тривалістю та резистентністю до терапії. Частіше хворіють жінки віком за 40 років, проте хвороба трапляється й у чоловіків. Вважають, що в основі цієї патології – ураження мозку судинного чи токсичного генезу. Цей синдром може траплятися й при ендогенних психозах, у клініці іпохондричної форми шизофренії, у депресивній фазі маніакально-депресивного психозу.
У хворих спостерігають численні тактильні галюцинації на тлі ясної притомності та формально правильного орієнтування за відсутності зорових і слухових галюцинацій. Хворі відчувають повзання по шкірі або під шкірою якихось живих істот, які вони називають комахами, мухами, блохами, мурашками, кліщами, дрібними черв’яками, кандидами. Хворі повідомляють, що ці живі істоти розмножуються, вгризаються в шкіру. У деяких хворих ці відчуття супроводжуються інтенсивною сверблячкою, яка призводить до значних розчухів. Задля видалення паразитів хворі видирають їх нігтями, вирізають ножицями або лезом кусочки шкіри з метою механічного видалення цих істот або отримання матеріалу для про- ведення аналізів, іноді змащують кислотами, щоб убити паразитів.
Галюцинаторні відчуття бувають генералізованими, рідше мають обмежений характер у ділянці голови, обличчя, тулуба, статевих органів, слизових оболонок порожнини рота, кон’юнктиви, уретри, піхви, кишок. Деякі хворі настільки переконані в об’єктивному існуванні паразитів, що ідеально описують зовнішні ознаки «збудника», підкреслюючи його велику рухливість і труднощі у виявленні. Лікарям такі хворі приносять шматочки шкіри, кров’янисті кірочки з волоссям як об’єкти, в яких при детальному огляді лікар має виявити паразитів. Такі хворі також скаржаться на неприємний запах і липучість шкіри в ті періоди, коли збудники активізуються та «масово з’являються на шкірі». Рідко поведінка хворих змінюється: вони тривалий час перуть білизну, кип’ятять її, часто миються, натирають шкіру різними розчинами, завдають собі численних ушкоджень, ніби витягуючи звідти комах. Щоб не передавати своєї хвороби іншим, вони іноді звільняються з роботи, тривалий час не виходять з квартири. Такі люди відвідують десятки лікарів, вимагаючи обстежень задля виявлення паразитів, а також «сильних» методів лікування, самі підвищують собі дози призначених ліків. Спроби переконати хворих на основі результатів повторних досліджень у відсутності в них паразитарної хвороби викликають негативну, а то й ворожу реакцію, що іноді призводить до ще більшої їхньої замкнутості.
Отже, цей синдром, незалежно від того, в рамках якої хвороби він розвинувся, включає у свою структуру тактильні галюцинації та їх маячну інтерпретацію. Ураження шкіри є наслідком галюцинацій, маячних ідей та виражається численними розчухами й більш грубими самоушкодженнями шкіри.
У дерматологічному аспекті цей синдром повинен належати до групи патомімій. Механізм його розвитку має психологічну основу, тому лікування треба проводити за участю психіатра.
Яке лікування є найбільш сприятливим для пацієнта?
Сугестивна терапія вельми сприятливо впливає на емоційну сферу хворих. Треба ненав’язливо в кожному зручному випадку навіювати хворим, що наслідок хвороби буде сприятливим, заспокоювати їх. Це особливо ефективно в дітей, які добре піддаються сугестії. Використовують і так звану замасковану сугестію, яка полягає в призначенні слабких паліативних середників, дієти з відповідним налаштуванням хворого на обов’язковий позитивний ефект.
Психотерапія досягає успіху лише тоді, коли дерматолог зуміє увійти в довіру до пацієнта, збудити віру в авторитет лікаря, в одужання. Навіть сам вигляд лікаря здатний змінити ставлення хворого до своєї хвороби, його самопочуття, а то й перебігу хвороби. Дерматолог має словом впливати на психіку хворого, розмовляти з пацієнтами неголосно, спокійно, впевнено, повідомляти хворим тільки те, що йде їм на користь. Слово дерматолога лише тоді набирає сили, коли звучить воно переконливо, проникливо.
Хворим, які втратили віру в медицину, доцільно наводити приклади з власної практики вилікування пацієнтів з такими чи подібними хворобами. Корисні зустрічі з хворими, які вилікувалися від певних дерматозів. Сприятливий вплив на психіку хворих дітей має ігротерапія, музикотерапія, демонстрація відповідних фільмів, художня самодіяльність. Хворі на дерматози часто переживають те, що люди, які поруч з ними, можуть уникати їх через побоювання заразитися, що травмує їхню психіку, заважаючи одужанню. Людям, які оточують хворого, треба пояснювати, що ці хворі не заразні.
Світлана ГАЛНИКІНА,
професорка курсу дерматовенерології ТНМУ,
членкиня Американської академії дерматології